The Cypress and the Arch
The following text first appeared in Bohdan Kryzhanovsky, Architecture After War: A Reader (London: MACK, 2024), 9–24.
Architecture in the present is closely related to the past, to culture, and to collective memory. We always build and design in context, and each building grows from the precedents of hundreds of previous ones. The linguistic qualities of architecture allow us to communicate through building and pass on experiences, emotions, and cultures.[1] The destruction of buildings therefore does not simply mean the practical loss of infrastructure, shelter, and environments but the loss of language, of everyday life, of daily rituals, of home-comings, of friendly meetings and family feasts. Most importantly, it means the loss of people ‘that live, sleep, and love one another behind the blinds.’[2]
My father’s family home in Kyiv was destroyed by a direct hit from a Russian missile at 8 a.m. on the morning of 26 February 2022. A charred chunk of concrete from my sister’s room still sits on my bookshelf at home, a physical testament to history and a reminder of the landscape facing architects in Ukraine these days.
Looking at this remnant of my sister’s room, I also think of a house on Pankivska Street that was destroyed during artillery shelling by the Bolsheviks in 1918 during their attempt to occupy Kyiv. The facade of this particular building was designed by architect Vasyl Krychevsky (1873–1952) in the Ukrainian Architectural Style. Krychevsky had designed the Ukrainian coat of arms, and was one of the founders and rectors of the National Academy of Visual Arts and Architecture, as well as the Kyiv Architectural Institute. He lived on the top floor of this building and lost almost everything, including his own artworks and an incredible collection of tapestry and pottery, in a strike that also nearly killed him and his daughter.[3] I often wonder what he—as a human living through that time, and as an architect in the aftermath—thought about his experiences, and what war came to mean to him. He later endured starvation during the German occupation of Kyiv in World War II, relocated to Paris, and ultimately passed away in Caracas, Venezuela, on 15 November 1952, far away from his beloved homeland.
I started work on this publication in late March 2022, at the beginning of the full-scale war in Ukraine initiated by Russia and the consequent profound shift in the global political landscape. Now, in spring 2024, the war is still ongoing. Millions of people have been displaced, facing shelling and destruction on a vast scale. Entire cities, such as Bakhmut or Marinka, no longer exist. Occupied Mariupol is surrounded by cemeteries where thousands of civilians are buried. Since 7th October 2024, the war in Gaza has seen unprecedented urban destruction in the region. The number of conflicts and wars around the world is only increasing, and it is clear to everyone that the era of peace has ended. Even in the midst of this terrible moment, while there is so much immediate work to do on military, political, and humanitarian fronts, turning to the idea of architecture after war is relevant and important. It brings a humanistic focus to the conversation and shapes the future of both political and architectural thinking.
I often revisit a sketch of the reliefs on the sarcophagus of St Olga of Kyiv dating from the eleventh century, which was discovered during excavations of the Church of the Tithes in the mid-nineteenth century. This relief depicts a cypress tree sprouting from the inside of an arch, forming a metaphor of reconstruction and renaissance. The image involves intriguing iconology: in the Christian tradition, the cypress tree rep- resents immortality, mourning, and sadness, as well as symbolising a temple (the house of God). The arch meanwhile symbolises the essence of architecture itself. The Church of the Tithes, which housed this sarcophagus, is considered one of the first stone churches of Kyivan Rus’ and has been destroyed and rebuilt multiple times, only adding to the relief’s loaded symbolic meaning.
Post-war reconstruction is an undertaking that spans many domains and necessitates a multifaceted approach. It describes a comprehensive process of rebuilding and rejuvenating a nation and its cities following the far reaching material and non-material devastation of war. The essays and articles in this collection are written by researchers from a variety of perspectives and areas of expertise, reflective of the diverse challenges and opportunities presented by the reconstruction process.
A recurring theme is the imperative to draw wisdom from the past, in particular the experiences of the twentieth century. Historical cases explored here repeatedly demonstrate the importance of reconstructing extensive infrastructure and housing swiftly and efficiently as well as considering longer-term questions of sustainability, functionality, and innovation in architecture, construction, and urban planning. Understanding how architectural education systems have evolved during wars provides valuable insights into wider issues around reshaping education systems to equip architects for the challenges of building after war.
The vision which guides a reconstruction project will play a crucial role in shaping a country or territory after war beyond practical considerations. These visions are not solely pragmatic but symbolic, encapsulating a society’s aspirations and values. The way cities are reconstructed can become a powerful representation of a nation’s identity and its commitment to certain principles, whether economic, philosophical, or cultural. Planning processes must be all-encompassing and led by an understanding of desired societal outcomes.
The concept of a ‘clean slate’ that often arises around reconstruction requires scrutiny. While some may be tempted to begin anew, constructing buildings, neighbourhoods, and cities from scratch, it is vital to consider the existing cultural and historical identities of the places being rebuilt. The deliberate destruction of historical landmarks and structures can result in the fracturing or loss of social identity. Striking a balance between preserving the past and embracing opportunities for innovation is a challenge with which every reconstruction effort must grapple.
Building materials are another important factor, influencing both architectural expression and economic efficiency. Materials determine the speed, cost, and sustainability of a rebuilding process. Local materials have the potential to reduce logistical complexities and stimulate local economies, as well as contributing to the development of a distinctive material culture that reflects a region’s identity. Employing cutting-edge construction practices and techniques can offer an opportunity to modernise construction industries.
All these material, economic, political, and social dimensions of architecture after war are interconnected. As such, it demands a holistic and interdisciplinary approach. It requires the insights not only of architects and urban planners but also those of historians, economists, and policymakers, as well as builders, craftspeople, citizens, and stakeholders of all kinds to collaborate in creating a rebuilt society that reflects the values, identity, and aspirations of its people. The insights collected in this reader are intended to serve as resources for those engaged in the complex task of rebuilding societies and cities in the aftermath of war. They look to situate questions of architecture after war within wider, currently expanding under- standings of repair and reconstruction, and provide a layered consideration of how building can answer the unprecedented scale of devastation and destruction currently unfolding across the world.
Архітектура сьогодення тісно пов’язана з минулим, з культурою та колективною пам’яттю. Ми завжди будуємо і проєктуємо у контексті, і кожна будівля виростає з сотень попередніх, несучи в собі лінгвістичні якості архітектури,[1] які дозволяють нам спілкуватися через будівництво й передавати досвід, емоції та культуру. Тому знищення будівель означає не просто практичну втрату інфраструктури, притулку та середовищ, а й втрату мови, щоденного життя, щоденних обрядів, повернень додому, дружніх зустрічей і сімейних свят. Але головне — це втрата людей, «які живуть, сплять і кохають одне одного за цими шторами».[2]
Будинок родини мого батька в Києві було знищено прямим ударом російської ракети о 8 ранку 26 лютого 2022 року.[З] вуглений шматок бетону з кімнати моєї сестри все ще лежить на моїй книжковій полиці вдома, як матеріальний свідок історії та нагадування про пейзаж, із яким стикаються архітектори в Україні в ці дні.
Дивлячись на ці залишки кімнати моєї сестри, я також думаю про будинок на вулиці Панківській, який було зруйновано під час більшовицького артилерійського обстрілу у 1918 році під час їхньої спроби окупації Києва. Фасад цієї конкретної будівлі спроєктував архітектор Василь Кричевський (1873–1952) у стилі української архітектури. Кричевський розробив герб України і був одним із засновників та ректорів Національної академії образотворчих мистецтв і архітектури, а також Київського архітектурного інституту. Він жив на останньому поверсі цієї будівлі та втратив майже все, включно з власними творами та неймовірною колекцією гобеленів і кераміки, а сам він і його дочка мало не загинули під час удару.3 Часто я думаю, що він – в першу чергу як людина, що жила у певний час, і як архітектор у другу – думав про весь свій досвід, і що війна означала для нього як архітектора. Пізніше він переніс страшний голод під час німецької окупації Києва в часи Другої світової війни, переїхав до Парижа і, врештірешт, помер у Каракасі, Венесуела, 15 листопада 1952 року, далеко від своєї рідної землі.
Я почав працювати над цією збіркою наприкінці березня 2022 року, на початку повномасштабної війни в Україні, розпочатої Росією, що спричинила глибокий зсув у глобальному політичному пейзажі. Нині, навесні 2024 року, війна все ще триває. Мільйони людей були змушені покинути свої домівки, потерпаючи від обстрілів і руйнувань великого масштабу. Цілі міста, такі як Бахмут або Мар’їнка, перестали існувати. Окупований Маріуполь обростає кладовищами, де поховані тисячі цивільних містян. Із 7 жовтня війна в Ізраїлі-Палестині спричинила небачені руйнування в Газі. Кількість конфліктів і воєн по всьому світу лише збільшується, і здається, всім стало зрозуміло, що епоха миру закінчилася. Але навіть у цій жахливій атмосфері, коли є так багато невідкладної роботи на військових, політичних і гуманітарних фронтах, повернення до ідеї архітектури після війни важливе і актуальне. Воно вносить гуманістичний акцент у публічний дискурс і формує майбутнє як політичного, так і архітектурного мислення.
Я часто повертаюся до замальовки рельєфів, які вкрівають саркофаг святої княгині Ольги, датований XI століттям і виявлений під час розкопок Десятинної Церкви у середині XIX століття. Цей рельєф зображує кипарис, що виростає зсередини арки, утворюючи метафору відродження та ренесансу. Зображення має цікаву іконографію: у християнській традиції кипарис символізує безсмертя, траур та сум, а також відображає храм (дім Божий). Між тим, арка символізує сутність самої архітектури. Церква Десятин, де знаходився цей саркофаг, вважається першою кам’яною церквою Київської Русі й була зруйнована та відновлена багато разів, що лише додає сили символічному значенню рельєфу.
Післявоєнна реконструкція — це завдання, яке охоплює багато сфер і потребує багатогранного підходу. Вона вміщує всебічний процес відновлення й оновлення нації та її міст після далекосяжного матеріального та нематеріального нищення війною. Есе та статті в цій збірці писали автораи з різних перспектив та галузей знань, і це допомагає зрозуміти різноманітні виклики та можливості, які виникають у процесі реконструкції.
Темою, яка повторюється знов і знов, — це необхідність брати досвід із минулого, зокрема XX століття. Історичні приклади, наведені у збірці, демонструють важливість швидкого та ефективного відновлення інфраструктурних і житлових об’єктів. Також розглянуто питання щодо тривалості, функціональності та інновацій у сферах архітектури, будівництва та міського планування. Розуміння того, як системи архітектурної освіти розвивалися під час воєн, надає цінні знання для розуміння ширших питань стосовно переформатування систем освіти для підготовки архітекторів до післявоєнних викликів.
Бачення, яке керує проєктом реконструкції, хоча і перебуває поза виключно практичними вимогами, все ж відіграє важливу роль у формуванні країни чи території після війни. Ці візії не лише прагматичні, але й символічні, вони увібрали амбіції та цінності суспільства. Спосіб, яким реконструюються міста, може стати потужним відображенням ідентичності нації та її зобов’язань перед певними цінностями, економічними, філософськими чи культурними. Процеси планування мусять бути всеосяжними і повинні базуватися на розумінні бажаних суспільних результатів.
Концепція «чистого аркуша», яка часто виникає навколо реконструкції, потребує аналізу. Хоча дехто може спокуситися почати все спочатку, будуючи будівлі, квартали та міста з нуля, все ж важливо враховувати наявні культурні та історичні ідентичності місць, що відновлюються. Цілеспрямоване знесення історичних пам’ятників та структур може призвести до розриву або втрати соціальної ідентичності. Саме знайти баланс між збереженням минулого та використанням можливостей для інновацій — це завдання, на яке має бути спрямовано зусилля підчас будь-якої реконструкції.
Будівельні матеріали — ще один важливий чинник, що впливає як на архітектурну виразність, так і на економічну ефективність. Матеріали визначають швидкість, вартість та сталість процесу відновлення. Використання локальних матеріалів має потенціал зменшити логістичні складності та стимулювати місцеві економіки, а також сприяти розвитку характерної матеріальної культури, яка відображає ідентичність регіону. Використання передових будівельних практик і технологій може стати можливістю для модернізації будівельної індустрії.
Усі ці матеріальні, економічні, політичні та соціальні аспекти архітектури після війни взаємопов’язані. , тож вимагають всебічного та міждисциплінарного підходу. Цей підхід потребує експертних знань не лише від архітекторів та міських планувальників, а й від істориків, економістів, політиків, а також будівельників, ремісників, простих громадян та будь-яких сторін, зацікавлених у співпраці задля створення нового суспільства, яке буде відображати цінності, ідентичність та амбіції свого народу.
Думки та знання, наведені в цьому збірнику, призначені послужити ресурсом для тих, хто займатиметься складним завданням відновлення міст і суспільств після війни. Вони мають на меті ввести питання архітектури після війни в ширший дискурс ремонту та відновлення, актуальність яких нині зростає, а також спробувати відповісти на питання про те, як будівельна галузь може реагувати на небачену масштабність руйнувань і знищень, що ширяться по всьому світові.
Notes
1. On the linguistic qualities of architecture, see Peter Märkli, interview with Samuel Penn, AE Foundation, <www.aefoundation.co.uk/Peter-Markli> [accessed 19.11.2024].
2. Aldo Rossi, A Scientific Autobiography, trans. by Lawrence Venuti (Cambridge, MA: The MIT Press, 1981), 26.
Альдо Россі, Наукова автобіографія, переклад Лоренса Венуті, (Кембридж, МА: Видавництво MIT Press, 1981), стор. 26.
3. Y. Krychevska, ‘Fire at the House of Mykhailo Hrushevsky (On the Fortieth Anniversary of Ukraine’s Independence),’ Nashi Dni, no. 105 (October 1958), 13–20.
Кричевська Є. Пожежа Будинку Михайла Грушевського (До сорокаріччя самостійності України) // Журнал «Наші Дні». – Жовтень 1958. – No 105. – С. 13–20.
Bohdan Kryzhanovsky graduated from Kyiv National University of Civil Engineering and Architecture, specialising in residential architecture. Since 2013, his career has spanned roles as a lead architect on housing projects, from planning to construction stages, as well as researcher, object designer, and editor. He has won numerous architectural competitions, participated in many conferences, and contributed to various publications on architecture.
Богдан Крижановський здобув освіту в Київському національному університеті будівництва і архітектури, спеціалізуючись у житловій архітектурі. З 2013 року його кар’єра охоплює різні ролі: від провідного архітектора у житлових проектах на етапах планування та будівництва до ролей дослідника, дизайнера та редактора. Він займав призові місця у різноманітних архітектурних конкурсах, брав участь у багатьох конференціях та публікувався у різноманітних виданнях з архітектури.
